Дві тисячі дванадцятий рік – рік восьмидесятирічного ювілею Зоринської загальноосвітньої школи № 10. Звичайно ж, важко  порахувати, скільки випускників отримали путівки в життя за ці вісім десятків років. Це не сотня і не тисяча. Я впевнена, що за роки існування школи, її закінчили тисячі моїх земляків - мешканців міста Зоринська та навколишніх сіл. І кожен із випускників є гордістю школи, нашою гордістю.

                Кожен регіон гордиться земляками. Луганщина гордиться  своїми синами та доньками, що прославили бойовий і трудовий шлях краю. Далеко за межами не тільки Луганської області, а й України в цілому  відомі  імена шахтаря Олексія Стаханова, Політичного діяча Климента Ворошилова, письменника  Владислава Титова, героїв-молодогвардійців, льотчика-космонавта Георгія Берегового та багатьох інших.

                Гордістю будь-якого навчального закладу є його випускники. Не є винятком і наша школа. За вісімдесят років випускники школи стали відомими людьми не лише в місті, районі, області, а й далеко за межами району.

                Їх імена – наша гордість. Та чи може бути інакше? Ні! Нема секрету в тому, що родина гордиться  своїми дітьми, а школа своїми випускниками.

                Є ким гордитися  і моїй рідній Зоринській загальноосвітній школі № 10.

                Чи можна не пам’ятати  і не гордитися випускниками, що віддали своє життя  за наше щасливе майбутнє? Впевнена, кожен з нас пам’ятає і гордиться  тими, хто колись навчався в нашій школі.

                Зоринська школа № 10 носить ім’я Сашка  Дегтярьова. Знайомлячись із матеріалами шкільного музею імені Сашка Дегтярьова, дізналася, що Саша народився і виріс у сусідньому селі Сабівка, а навчався в школі селища шахти «Никанор», тепер це Зоринська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 10. Саша добре грав на баяні, був активним учасником всіх шкільних та позашкільних заходів.

                Чотирнадцятирічним юнаком пішов він захищати рідну землю в грізні  роки Другої світової війни 1941-1945 років. В день свого вісімнадцятиліття  Сашко загинув. Хлопець загинув, та пам'ять про нього житиме вічно. Олександр був нагороджений  орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями «За бойові заслуги» та «За оборону Кавказу».

                Кожного дня, заходячи на подвір’я  школи, ми вітаємося із вилитим із бронзи Сашею і говоримо йому, що він взірець для кожного із нас, і ми гордимося, що вчимося в школі, де колись навчався Саша.

                Далеко за межами Перевальського району і всієї Луганщини  відомі імена воїнів-афганців Юрія Тихомирова та Леоніда Дзюби, які віддали своє життя, виконуючи інтернаціональний обов’язок. Вони загинули, але подвиг їх безсмертний. Юрій і Леонід – випускники нашої школи. Вони гордість не лише школи, району, а всього  Донбасу. Своїм подвигом  воїни-інтернаціоналісти прославили наше  шахтарське місто, школу, в якій навчалися, район і весь  донецький край. Їхні імена ніколи не зітруться з пам’яті школярів, мешканців міста. Кілька років тому в коридорі першого поверху школи були відкриті меморіальні дошки колишнім учням.

                Кожного дня, проходячи мимо портретів цих героїв, учні, вчителі і всі відвідувачі закладу говорять: « Гордість ви наша».

                Відомими на всю Україну стали колишні випускники десятої школи. Вони вчились так, як треба, і мудрість у них була своя, і хист у кожного був свій. Закінчивши школу, кожен обрав свій шлях у житті. Та як би не склалося життя, кожен випускник пам’ятав і пам’ятає  свою рідну школу, своє місто, свій край.

                Вони пам’ятають школу, а школа завжди пам’ятає своїх випускників, гордиться ними.

                В далекому тисяча дев’ятсот п’ятдесят  сьомому році закінчив Никанорівську школу (саме так називалася тоді наша школа) Дрогалов Василь Іванович. Народився він у родині водія та домогосподарки. Відслуживши в рядах тодішньої Радянської Армії, повернувся до рідного селища і за покликанням, продовжуючи сімейну традицію, пішов працювати  до Никанорівської автобази.

                Тисячі кілометрів проїхав Василь Іванович на своїх автомобілях. Довелося  йому працювати і на ГАЗонах, і на КАМАЗах. За  багаторічному працю він був нагороджений грамотами, цінними подарунками. Та найвищою нагородою водія був орден Леніна. Цей орден - гордість не тільки для нагородженого, а й для всього міста, особливо для школи, в якій він навчався.  Нажаль, сьогодні нема вже серед мешканців міста Василя Івановича, він відійшов у другий світ, та справу його продовжує син Андрій, до речі теж випускник нашої школи. Як і батько, він працює водієм-далекобійником, користується повагою. Приємно дізнаватися, що серед випускників школи є нагороджені найвищою в той час нагородою – орденом  Леніна. Ми по праву гордимося таким випускниками, адже далеко не кожен навчальний заклад може цим похвалитися.

          Зоринськ - шахтарське місто, а тому й серед мешканців міста перевагу мають шахтарські родини. Гордістю школи є  колишні випускники, а нині шахтарі шахти «Никанор - Нова».

          Відомою в місті Зоринську є родина Рожкових. Батько й мати-потомствені шахтарі. Виховуючи двох своїх синів, намагалися  довести до їхньої свідомості, що праця красить людину. Звичайно ж хлопці бачили повагу батьків до шахтарської професії. Це дало свої результати. У хлопців  не було  вагань, ким бути. Коли в тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятому році  закінчив Зоринську середню школу № 10  молодший син Володимир, він  твердо вирішив продовжити шахтарську  династію. В той час на шахті поряд із батьками  вже працював і  старший син Рожкових.

         Володимир вирішує отримати вищу освіту і  вступає до Комунарського гірничо-металургійного інституту. Успішно його закінчує і починає трудову  діяльність. Любов до своєї професії, відповідальність за поручену справу – це риси, характерні для Володимира Івановича. Сьогодні він головний інженер шахти «Никанор-Нова», нагороджений орденом «Шахтарської слави» ІІІ та ІІ ступенів, та знаком «Кращий за професією». Приємно дізнаватися про таких колишніх учнів нашої школи, гордитися ними та сподіватися, що ми, випускники дві тисячі дванадцятого року, будемо гідними продовжувачами їхніх справ.

                Живе на вулиці Чкалова нашого міста родина Дудників. Мати Раїса Михайлівна, батько Олександр Семенович та три сини: Анатолій, Сергій та Юрій. Різниця у віці хлопців зовсім невелика. Як кажуть, «погодки». Росли хлопці, один за одним пішли навчатися до місцевої середньої школи №10. Навчалися вони посередньо, а ось фізичною працею  та спортом, особливо футболом, захоплювалися над усе.

                Закінчили юнаки школу, відслужили в армії, повернулися до рідного міста Зоринська. Куди йти працювати? Звичайно ж, вибір один – шахта «Никанор». Так і стали брати Дудники шахтарями. Слава і пошана прийшла не зразу. Довгі роки наполегливої праці принесли свої результати.

         Сьогодні Сергій кавалер ордена «Шахтарської слави» трьох ступенів, нагороджений медаллю «Кращий за професію». Нещодавно адміністрація шахти  довірили йому  керівництво дільницею № 2. Ця  посада почесна, але й дуже відповідальна. Адже начальник дільниці відповідає за життя всіх, хто працює на дільниці. Та це не лякає Сергія Олександровича. Організаторських  здібностей йому не позичати. Він депутат Зоринської міської ради. Мешканці міста обирають його депутатом ось уже протягом трьох скликань.

                Не відстає від старшого брата і молодший – Юрій. Він бригадир передової на шахті прохідницької бригади прохідників, нагороджений орденом «Шахтарської слави» поки що І ступеня, та сподівається, що все ще попереду.

                Користується повагою серед шахтарів та мешканців міста Анатолій, який прийшов працювати на шахту пізніше.

                У кожного із братів  є свої родини. Хлопці виховують дітей, чекають вже й на онуків.

                Ми ж, сьогоднішні школярі, а в майбутньому, мабуть, багато з нас стане шахтарями, гордимося такими випускниками, як брати Дудники.

                Працюючи над роботою, я дізналася, що серед нагороджених шахтарів, випускників нашої школи є і Демидов Валерій Анатолійович. Як і багато шахтарів, випускників Зоринської десятої, Валерій народився в шахтарській родині. Батько - прохідник шахти «Никанор», мати – молодша медична сестра пологового будинку місцевої лікарні. Ріс Валерій звичайним хлопцем, займався спортом, іноді й  бешкетував. І ось колишній випускник школи уже шахтар. В його трудовій книжці всього два записи про прийом на роботу. Це шахта «Комісарівська», яка колись входила  до шахтоуправління «Зоринське» та шахта «Никанор».

                А ось в графі  про нагороди записів набагато більше. За свої двадцять сім років трудового стажу Валерій Анатолійович був гірничим робітником очисного вибою і бригадиром прохідницької бригади дільниці № 2, а ось  із листопада дві тисячі одинадцятого року  він начальник дільниці.

                Працює Валерій Анатолійович, навчається, вчиться в досвідчених шахтарів, зокрема й у свого батька, із захопленням оволодіває шахтарською професією.

                Йшли роки, поступово й до Демидова В.А. приходить слава, визнання. Уряд високо оцінив працю шахтаря. Він кавалер ордена «Шахтарська слава» трьох ступенів, в дві тисячі дев’ятому році йому присвоєно звання «Заслужений шахтар України». Валерій Анатолійович депутат Зоринської міської ради п’ятого і шостого скликання.

                Ми горді з того, що Демидов В.А. випускник нашої школи, його ім’я з гордістю промовляє майже кожен учень нашої школи та намагається продовжити справу передового шахтаря.

                Не можна не назвати серед шахтарів-випускників нашої школи імена Партики Миколи Івановича, Штефана Геннадія Олександровича, нагороджених орденами «Шахтарської слави».

                Імена випускників, якими гордиться школа, можна називати і називати.

Та все ж серед всіх випускників школи найбільшою нашою  гордістю є Бурбело Сергій Лазарович – голова Перевальської районної ради.

                У кожної людини є найцінніший скарб – її душа. Я вважаю, що головне у кожного – це його внутрішній світ, його інтерес, знання, вміння. Але ще й ставлення до людей, до навчання, до роботи, а також заслуги самої людини, її самооцінка і самоаналіз. Всі ці вимоги до людини, критерії життя кожного громадянина незалежної України в повній мірі властиві саме Сергію Лазаровичу.

Девіз життя Бурбела С.Л.:

                                               Працювать! Працювать безумовно!

                                               Кожній хвилі нема вороття!

                                               Ні! Я зовсім іще не заповнив

                                               Золотої анкети життя.

                Всі свої роки життя Сергій Лазарович намагається заповнити анкету свого життя. Його життєвий шлях є прикладом і дороговказом для кожного із сьогоднішніх випускників Зоринської школи № 10.

                Готуючи матеріал про випускників школи, які є гордістю, ми зустрілися  із Сергієм Лазаровичем, взяли в нього інтерв’ю. Вже з першої хвилини зустрічі ми відчули доброзичливе ставлення до присутніх. Сергій Лазарович поцікавився нами -  успіхами у навчанні, планами на майбутнє.

                Під час спілкування ми дізналися багато цікавого із життя Бурбела С.Л. Народився  Сергій Лазарович в селищі шахти «Никанор», тепер це місто Зоринськ, в родині шахтаря з Хмельниччини Лазаря  Арсенійовича та домогосподарки з Курської області Пелагеї Меленіївни. В родині Бурбелів було двоє дітей – Сергій та Валентина. Колихаючи маленького Сергійка, мати завжди промовляла слова:

«Виростай же мій синочку, мій соколе, а виростеш, моя мила дитинко, то мудрим будь і мужнім будь в житті». Скупі два слова, нелегкі два слова: «мудрим будь і мужнім». Мабуть, в гарні хвилини були промовлені ці чарівні слова мамою. Саме мудрим і мужнім виріс син-богатир.                                                                                                          Мудрим і мужнім бути – це найбільш пам’ятні заповіти матері для Сергія Лазаровича.

                З усмішкою згадує Сергій Лазарович свої перші дні навчання. Першого вересня  тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року  хлопчик Сергій, взявши за руку дівчинку сусідку Валю Самойлову, пішов до школи.

                Школа в той час була в теперішньому житловому будинку по вулиці Театральній 9-А. Вчителями перших класів були Фінтісова Любов Давидівна, сусідка Бурбелів, яку добре знав першокласник, і  невідома  на той час для хлопця Бєляєва Катерина Іванівна. Звичайно, ні Сергійко, ні  Валя, не задумуючись і не чекаючи нікого, пішли й сіли за парту в класі Любов Давидівни. В цей час по всій школі шукають двох першокласників, які повинні бути в класі Катерини Іванівни. Знайшли, забрали і перевели до класу Бєляєвої К.І. Сергій Лазарович говорить, що йому запам’ятався цей день надовго.

                Йшли роки. В школі Бурбело С.Л. захоплювався спортом. Брав участь у всіх класних та шкільних заходах, був активний учасником художньої самодіяльності. Із задоволенням згадує він шкільну волейбольну команду, в складі якої  був. Ця команда була неодноразовим  переможцем районних змагань, майже в повному складі, а точніше із десяти членів команди дев’ять було з нашої школи, виступала за честь району в обласних змаганнях.

                Приємно було слухати колишнього випускника своєї школи про досягнення в спорті та в інших позашкільних заходах. Відомо, що Валентина Лазарівна - сестра нашого співрозмовника, директор місцевої  школи мистецтв, свою долю пов’язала з музикою. Саме тому я й звернулася до Сергія Лазаровича із запитанням про його відношення до музики. На що він відповів теж не без усмішки. Захоплення музикою  з’явилося в хлопця змалку. Батько не дуже схвалював  це бажання сина, він навіть заховав гармошку від нього. Та бажання  грати перемогло все. Хлопчик знайшов інструмент і почав грати. Коли батько це побачив, він, звичайно, не сварив сина. Сергій Лазарович грав на  гармошці, на баяні та на акордеоні. Згадав співрозмовник про шкільний духовий оркестр, в якому був активним гравцем, грав він і на барабані.

                З гордість та пошаною згадав колишній випускник вчителя музики Науменка Василя Григоровича. Приємно було слухати захоплюючу розповідь учня про вчителя. Мені здалося, що саме урок співів був улюбленим предметом Сергія Лазаровича, а тому я й запитала про найулюбленіші предмети теперішнього голови районної ради.

                Відповідь була саме такою, на яку я й сподівалася. Бурбело С. Л.  сказав, що  в нього були всі улюблені предмети, правда, одними більше захоплювався, а іншими менше.

          Уважно слухали ми захоплену розповідь  Сергія Лазаровича про його шкільні роки. Здавалося, що він і сам повернувся в те далеке минуле. Згадав цікаві тематичні вечори, до речі, проводилися вони майже щотижня. Тепер такі вечори називають дискотеками, які не всім до вподоби. Я, наприклад, майже не відвідую дискотек, мені там нецікаво. Із  слів Бурбела С.Л. я зрозуміла, що ті вечори були цікавими для старшокласників. Почули  ми і про шкільну художню самодіяльність, і про роботу слідопитів, тимурівців.

Розповідав Сергій Лазарович не тільки про успіхи, а й про невдачі. Так, не без усмішки він повідомив присутнім про свій намір писати вірші. Він і сьогодні пам’ятає ті рядки, що написав і відіслав для друку. І  сьогодні пам’ятає  Бурбело С. Л. той вірш. Він процитував рядки з нього. Там був такий рядок: «Не писав – тепер пишу…»

Та поета з нього не вийшло. Невдовзі він отримав рукопис із повідомленням, в якому  був рядок: «Не писав і не пиши». Та Сергій Лазарович не засмучується, що він не поет. Головне для нього  те, що знайшов своє місце в житті, і про це ніколи не шкодував і впевнений, що не пошкодує.

        Ось і закінчено школу. В руках атестат про середню освіту. Питання майбутнього захоплює юнака. Ким бути? Який фах вибрати? Цими питаннями весь час переймався Сергій Лазарович.

Свою трудову діяльність розпочав у рідній школі на посаді піонервожатого. Слід сподіватися, що і людяність, і доброту, і чесність Бурбело С. Л. виховав у собі саме в стінах школи, яку щойно закінчив, нашої школи.

Та не судилося Сергію Лазаровичу стати вихователем молодого покоління. Йому доля готувала більше: бути не тільки вихователем, а й керівником великого масштабу.

Закінчивши Комунарський гірничо-металургійний інститут, тепер це Донбаський гірничо-технічний університет, Бурбело С.Л продовжує трудову діяльність тепер уже в шахто-будівельних організаціях. Був він і інженером, начальником ШБУ.

Та яку б посаду не обіймав Сергій Лазарович, він весь час намагався дотримуватися порад із творчості відомого українського поета  А.С. Малишка

Не забувай за отчий свій поріг,

Але й кермуй політ за обрії незнані -

І мислі й часу закони невблаганні

Неси в будуччину, на метиво доріг.

Бурбело С. Л. ніколи   не забув і не забуває про рідне місто, отчий дім, в якому народився, виріс, здобув освіту, вийшов на широку дорогу життя.

Сергій Лазарович чудовий сім’янин. Він чуйний, турботливий чоловік, батько та дідусь. А ще ми гордимося тим, що випускник школи, в якій ми сьогодні навчаємось, дуже людяний та відповідальний. Ці риси характеру яскраво виділяються в його стосунках із сестрою Валентиною та у відношенні до турбот про рідне місто і його мешканців.

Вчителі, учні школи, шахтарі, медики та врешті-решт всі зоринці пишаються тим, що Бурбело С.Л. не забуває рідне місто, свою школу, земляків. Саме за його безпосередньою участю Зоринськ був газифікований, місто стало іншим – чистим, охайним. До речі, з радістю повідомляємо, що завершується газифікація школи. І знову ж величезну роль в цьому заході відводиться саме Сергію Лазаровичу. В розмові з нами під час зустрічі він сказав, що ця будівля школи йому зовсім байдужа: розпочинав своє навчання Бурбело С.Л. в одному приміщенні, закінчив школу в іншому. Та справа не в приміщенні, не в будівлі, а саме в тому, що це школа Зоринська середня №10, яку закінчили сотні зоринців. Сергій Лазарович переконаний, що доля сьогоднішніх учнів школи не байдужа кожному мешканцю міста і району, а тим паче керівництву. Керівник району пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб найближчим часом школа отримала блакитне паливо, а вчителі та учні працювали і навчилися в світлих, теплих, затишних класних кімнатах.

Приємно відчувати піклування про місто, школу, земляків колишнього випускника школи, а сьогодні голови районної ради  Бурбела С.Л. Він – гордість нашої школи, взірець доброти, людяності, чесності та справедливості.

Ім’я Сергія Лазаровича відоме за межами міста і району. За високий професіоналізм, значний вклад в соціально-економічний та культурний розвиток України Указом Президента України до 70-річчя заснування Луганської області Бурбело С.Л. нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеню.

Сьогоднішні учні, вчителі школи зичать Сергію Лазаровичу міцного здоров’я, успіхів у його нелегкій та такій необхідній і почесній посаді. А ще ми бажаємо своєму земляку на наступних виборах до Верховної Ради стати депутатом від Перевальського району. Ми переконані, що саме такі люди, як Бурбело С.Л., повинні представляти регіони у Верховній Раді.

Щороку приїздять колишні випускники до рідних осель, відвідують батьків, родичів. Не забувають вони і рідну школу. Не дивлячись на те, що для багатьох випускників це не те приміщення (будівля), де отримали путівку в життя, вони відвідують школу, спілкуються з вчителями (шкода, що багатьох вже немає в цьому світі) та учнями школи. Приємно слухати і вчителям, і учням спогади колишніх випускників про свої шкільні роки. Спілкуємося ми з ними, а самі думаємо, що колись і ми будемо колишніми випускниками своєї школи.

А сьогодні ми піклуємося про те, щоб рідна школа була однією із найкращих в районі. Протягом останніх років ми це постійно доводимо. Учні Зоринської школи №10 – постійні учасники, неодноразові переможці всіх районних заходів, олімпіад, спортивних змагань.

Хочеться сподіватися, що і наші імена будуть гордістю школи, міста, краю!